Прогулянка...
коли крокую хідником
по місту втомленому стомний
склепінь небесна під замком
у замку хмар. він невагомий
міняє обриси весь час
своїх казкових башт і стіни
хитні руйнуються і враз
знов постають міцні з руїни.
в деревах вітер шарудить,
шукає в листі юну осінь.
а місто вироком лежить,
в негоді цій хворобне зовсім.
воно як зло, примара тут,
на цій землі посеред степу -
тут люди скніють, не живуть...
самих себе звели в халепу.
по центру міста шлях важкий
в ковбанях, тріщинах і ямах.
для пішохода не простий.
і для автівок - ризик зламу.
будівлі всі як наче сплять
і стіни їм мов пасма сиві
доземно хвилями висять
з-під картузів в чеканні зливи.
у серпні вже пташиний спів
є не такий дзвінкий і жвавий.
лиш крук самотньо прохрипів.
чи десь затіють свару гави.
чи несміливо горобці
щось процвірінькають панічно...
серпанком вкриті манівці
буття штовхають на узбіччя.
і загадковий обрій вже
не є обіцянкою мандрів.
і помаранчеве драже,
підсліпне сонце з-поза хмари
не гріє і не веселить.
лиш порух листя, вітру подих
дають розради світлу мить
передосінньої природи.
...у місті жевріє буття.
ось-ось зійде до нього осінь
золотопишним лататтЯм,
зійде сумна, печальна зовсім.
чи канонада?...чи то гром?...
я чую біль важкого літа?...
коли крокую хідником
в цей день із днів одноманітних...
