Самотній клен
Самотній клен схилив жовтогарячі пасма,
Припавши ними сумно до землі;
Землі, укритої осіннім листям рясно,
Під ним останній теплий день зітлів.
Рідкий пташиний спів, поодиноке слово,
Лінивий шурхіт посеред зів`ялих крон.
Це шепіт осені, холодна колискова,
Що кличе землю в довгий білосніжний сон.
Ці барви осені, і біль від цих пожеж,
Цей біль, що має більше тисячі імен,
Як завжди стійко ти переживеш,
Стражденний краю мій, палаючий вогнем.
Привіт же осінь, та, яку ми так чекали,
Прийшла яка не з золотом, натомість - із вогнем.
Це осінь того року, як міста палали,
Прийшла не з золотом, натомість - із вогнем.
Славутич, 13.10.2022
