Білі Лебеді нічні. Збірка казко-віршів
Білі Лебеді кружляють,
Зерно срібне розсипають
І голівками хитають -
Зірки в небі проростають.
Цвіте зоряний квітник,
Ніби вишитий рушник,
Ніби диво-скатертина,
Ніби із казок картина.
Поки квіти сплять земні,
Мерехтять у всій красі
Нічні Квіти, срібло сяє,
Лебідь білий все кружляє,
Ніби хоче запитать,
Чи не хочете ви спать?
То ж лягайте, спочивайте
Та бажання загадайте,
Поки зорі в небі сяють,
Сни казкові надихають.
«»»
Вночі на дереві зросли
Чарівні золоті Плоди,
Вони в віконце мені сяють,
Мене дерева пригощають:
- Візьми це яблучко, візьми,
До свого серця пригорни!
Та я не знаю, що казать,
Як яблучко з дерев дістать.
Чомусь дерева уночі
Сягають, Місяць де вповні,
Де срібні дзюркочать струмки,
І листя миють там вони.
Цю воду чисту, мабудь, пьють,
І яблучка блищать, ростуть.
Я їх дістану, та коли?
В чарівному своєму сні…
«»»
По місячним рікам пливуть Кораблі,
Вітрила від вітру надулись, тугі,
Небесний Вітряк стоїть у ріки,
І крилами просить – до мене, сюди!
Небесний Вітряк меле срібне зерно,
Як срібна роса має бути воно,
А Зоряний кіт в Вітряку проживає
Та срібну росу у мішки він збирає.
Рибка срібляста вгорі пропливає,
Очі – дві зірки, і хвостик теж сяє,
Вабить кота з вітряка, та біда –
Сиплеться, сиплеться срібна роса.
Але для чого та срібна роса,
Ті кораблі, та небесна ріка?
Зоряний кіт, що з того Вітряка?
- Щоб ти сказала – Яка ж скрізь краса!
«»»
Під Місячним сяйвом
Небесні русалки
Задумали якось
Погратись до ранку,
І в коси сріблясті
Зірки заплітали,
На срібних кометах
По небу літали.
- Але ж ми русалки! –
Вони пригадали,
В струмочки сріблясті
Мерщій пострибали,
Бо Місяць виводить
Коней випасати
Із гривами срібними,
Їх годувати
Небесними травами,
Срібним зерном.
І ходять вони
В Небесах табуном,
Русалки в струмочках
Собі все сміються,
А Коні небесні
По небу пасуться,
І стеляться гриви
Навкруг килимами,
На них візерунки
Сріблясті зірками…
«»»
Сережки для Чаклунки
Сережками срібними
Вабить Луну-
Чаклунку до себе
Дівча Луілу:
- Казку мені
На ніч ти розкажи,
Будуть сережки
Тоді ці твої.
Краля небесна
Сказала їй - Що ж,
Казку тобі розповім,
Слухай. То ж
В нашому небі
Давно те було,
Якось з’явилось
Чарівне перо.
Пташка якась
Між зірок пролетіла,
Та й поспішала,
Мабудь, згубила,
Але ж чудове,
Чарівне таке,
Золотом сяє,
Як вітер подме.
Зірки сварились,
Його хто візьме?
Стало у небі
С тих пір у нас зле,
Воно ж єдине,
А зірок багато,
Як розібратись,
Кому його дати?
Дівчинка каже
Мала Луілу,
- Хочеш, з тобою
На небо піду,
Виберу зірку
Найкращу і хай,
Ним володіє
І чварам всім край!
- Але ж чарівні
У нас всі зірки!
Ти бачиш ті,
Що найближчі тобі,
І те перо золоте,
Порішали,
Вашій Цариці
Із Моря віддали.
Там, в глибині,
Темно всім,
Хай їм сяє,
Хай всі скарби
Їм знайде і осяє,
Птаха ж та
Знову до нас прилетить,
Може, знов згубить
Перо мимохідь.
Дівчинка стихла,
Під ковдру лягла
І під світ срібла
Заснула вона,
Зранку прокинулась –
І до вікна,
Та срібних сережок
Там не знайшла…
»»»
Мандри літньої ночі
Літня ніч на скрипці грає
І не спати дозволяє,
- Гей, збирайтесь мандрувати,
Таємниці відкривати!
Місяць скрипочку сховав,
Коня срібного позвав, -
- Ви ж на Котика сідайте
Та мене наздоганяйте!
Ось Дракон, він не лячний,
Та повірте, він ручний,
Хвіст свій в зорях розкидав,
Ціле небо ним зайняв.
Але ми його спитаєм,
Таємниці чи він знає,
Ох, багато бачив він
В небі магів, чаклунів!
Та Дракон крилом хитає,
Зірками-очами сяє:
- В небі тільки зірочки,
Повтікали чаклуни!
Десь-кудись вони поділись,
В темних дірках, мабудь, скрились,
Ви ж по небу політайте,
Тільки зорі не чіпайте!
Кожна зірочка на місті,
Як не дереві цвіт-листя,
Кожна сяє та співає,
Вас на диво надихає!
Їде Місяць на Коні
І малята на Коті,
Весело їм мандрувать,
Землю з Неба розглядать.
-А внизу що за віконце?
Сяє посмішка, мов сонце?
- Ваша матінка чекає,
Вас із мандрів виглядає,
То ж, малятка, поспішіть,
Та матусю обніміть!
Місяць з ними попрощався
І за хмаркою сховався.
2009р.