Учительська доля
Моїм колегам
Коцерубі Людмилі Володимирівні
Летять думки, печуть думки,
Як хвилі б’ються в круту скелю,
А я над ними, як верба,
Вдивляюсь й вслухуюсь ретельно.
Чому розбурхані такі?
Несетесь стрімко і неспинно
І б’єтесь, б’єтесь в моноліт,
А зверху – біле шумовиння…
Чому бентежні і бліді,
Рвучкі, без далі і простору?...
Коли вже лусне той граніт,
Щоб вирватись змогли на волю?
Щоб силу всю і весь запал
В потік могутній об’єднати
І блискавкою полоснуть,
І прикрий морок розірвати.
Щоб грім – у сотні канонад,
Щоб розбудити сплячі душі…
Геть сумніви і біль образ!
Я думати повинен… мушу…
