Учительська доля

Моїм колегам

Коцерубі Людмилі Володимирівні

Летять думки, печуть думки,

Як хвилі б’ються в круту скелю,

А я над ними, як верба,

Вдивляюсь й вслухуюсь ретельно.

Чому розбурхані такі?

Несетесь стрімко і неспинно

І б’єтесь, б’єтесь в моноліт,

А зверху – біле шумовиння…

Чому бентежні і бліді,

Рвучкі, без далі і простору?...

Коли вже лусне той граніт,

Щоб вирватись змогли на волю?

Щоб силу всю і весь запал

В потік могутній об’єднати

І блискавкою полоснуть,

І прикрий морок розірвати.

Щоб грім – у сотні канонад,

Щоб розбудити сплячі душі…

Геть сумніви і біль образ!

Я думати повинен… мушу…

Візьміть участь в обговоренні