Горіх
Серед не трону тої зелені садів,
На пагорбі , здаля, чорніє тінь.
Говорять, що колись в грозу горів,
Цей дідо, велетень-горіх.
І щось не звичне є в його гілках,
Він наче небо поєднує з землею,
І по секрету розказує птахам
Про свою місію таємну.
І ті летять до нього звідусіль,
Напевне щоб набратись чорноти.
Колишуться, немов би влиті у гілки,
Якісь не справжні, дивні і зло віщі.
А може так здається зі страху.
Мене самого вабить на те місце,
Я голий стовбур міцно обніму,
Горіх й мені відкриє таємницю.
Хоч кажуть люди, що прикмета є дурна
Стояти під ураженим від блискавиці,
Що прокляті такі місця,
З таких дерев вистругують трембіти.
Та щось ріднить мене з отим старим,
Я відчуваю, що йому відкрито більше.
Він по той бік життя, де тінь
Ховає смерті таємницю.
Скрипить і стогне, та мовчить.
Лиш ворон каркне з гілки, і полетить.
- Що відчуваєш, велите, коли гримить?
Скрипить,
І стогне,
І мовчить.
Дрогобич, 2011
