Метро
Зустрів її на весні, на старій холодній платформі метро.
Ніхто не пояснив звідки в неї від мене ключі
Та чому на мені вже стоїть її тавро.
Знову забув про сон, як і сьогодні в ночі.
За вікном її піднебесної квартири зорі цілують небокрай
Так, як волів би я, стискаючи її аж до щему в скронях,
Смалячи свою плоть жаром власних мрій, але то нехай,
Вона ж навіть не знає, що є черговим моїм безсонням.
Вона - мій Верден, мій Аламейн і мої Крути.
Вогник, який вічно горить і ніяк не тухне,
Їдка затяжка, що здіймає мої кволі груди,
Ніжно вбиває поки біль не вщухне.
Цілий світ існує, аби описати її одну,
Вмирають мови, коли ними не в силі розповісти про неї,
Так Старий Рим занурився у гнітючу пітьму
І згинула Елада, бо так і не змалювала глибини тієї.
Вона одна сповнює безглузде існування світу сенсами,
Митцям слідувало надихатись від її вроди,
А не марнувати стіни пліснявілими фресками.
Поряд з нею витвори імперії - дешеві анекдоти
Від так, стоячи щоранку на цій Богом забутій платформі,
Я тішуся, що згоріла нікчемна Елада, що Рим ледь жевріє,
А всі ті бездарні митці загубились в підземному шумі.
Тепер більше ніхто забрати в мене її не посміє.
Київ, 15.06.2023