Сад каміння
В юності від докорів сумління
Почались страждання і клопо́т:
Дуже не хотів я, щоб каміння
Ки́дав хтось до мене у горо́д.
І старався я, аж геть із шкіри,
Кожному і всім щоб догодить,
Маючи таку наївну віру,
Що горо́д цим зможу захистить.
Думав я, що добрі мої справи
І навсті́ж розхристана душа
Збережуть посіви від потали,
Забезпечать гарний урожай.
Та прийшло із часом розуміння
Марності юнацьких тих надій,
Як побачив, що летить каміння
Звідтіля, що й вірить не хотів.
Треба півжиття було прожити,
Щоб збагнути раз і назавжди́:
Відтіля, де прагнеш догодити,
В першу чергу і каміння жди.
Просто є на світі сорт приматів,
Помилково названих людьми,
Що каміння люблять пожбурляти
Тишком-нишком, в спину, із пітьми.
Їм плювати на душевні муки,
Заздрість чорна навіває їм
Прагнення пожбурить каменюку
Друзям найвідвертішим своїм.
Я усім навкруг добра бажаю,
Та зізнатись хочу щиро вам:
На каміння більше не зважаю.
Все, що є в горо́ді, то – мій крам!
Сподіваюсь, вистачить терпіння
При межі́ десь клаптик відвести
Й викласти без докорів сумління
“Сад каміння” на японський стиль.
І коли у місячному світлі
Те творіння буду споглядать,
Заздрісникам всім скажу: “Спасибі,
Що не лінувалися жбурлять”.
Чернігів, 2009