Втішений осінню
Я стояв і дивився на вас, ніби струмом уражений.
Ви проходили повз і мене не помітили зовсім.
Я пробачив би зраду і був би довіку зневаженим...
Врятувала холодною зливою лагідна осінь:
Остудила чоло, змила сльози юнацького сорому,
Геть розвіяла хміль твоїх чар – годі з мене знущатись.
І заклав тоді осені душу свою я розорену,
А натомість просив, щоб ніколи не зміг закохатись.
Та вона лиш війнула своєю косою краплистою –
І у шепоті жовтого листя почулось неначе:
«Відпусти і забудь. Видно, так тобі долею писано.
Прийде час – і кохання своє ще зустрінеш, юначе!».
Київ, 2025