Дожити до майбутнього
Дитинство і юність лежать у руїнах,
Вони чагарем забуття поросли.
Стоять сьогодення потріскані стіни –
І тріщини ширяться ними невпинно,
На серці лишаючи слід.
Буває, насниться той за́мок піщаний,
Що мислив його непохитно твердим –
І лине душа моя, ніби прочанин,
До Божого храму, де все їй прощали,
У за́мку загубленім тім.
Прокинусь – холодне липке простирадло,
Просякнуте по́том, ого́рне, як смерть...
Коли ж мені, Господи, сили забракло,
Що стало навколо усе безпорадним
І доля пішла шкереберть?
Впадуть сьогодення потріскані стіни...
А що там за ними? Хто знає? Скажіть!
Теперішнє час поглинає невпинно,
Минуле не вимолить і на колінах.
Майбутнє? Якби ж то дожить...
Київ, 2025