Казав Один
Казав "Один": — Ну, осінь! Що із того?
Я віршомазів не сприймаю аж ніяк!
Все очевидно! Осінь, ліс, природа...
Я все на свої очі бачу й так!
Як тільки листя почина жовтіти,
Поети зграями впадають в дикий раж!
Оспівують дощі й зів’ялі квіти,
Нікчемний є для мене їх кураж!
Чиргикають пером в своїх блокнотах
Про біль розлук останніх теплих днів,
Про спалахи ранкові в позолотах,
Та про пташиний запізнілий спів!
Птахи ж завжди на зиму відлітають!
Ну як не увірветься тут терпець?
Поети ж сум та розпач нагнітають,
Та ще й сльозу пускають під кінець!
І так закрутять вміло й віртуозно,
Звичайний по-осінньому сюжет,
Що вляжеться в душі туман морозний
Під хитрістю римованих тенет!
Але ж так кожен рік! Все ті ж події,
Все той же знов осінній епізод.
Холодний дощ, і спина знов німіє,
Коли збираю я Антонівку й Ренклод.
Що ж тут нового? Все завжди в природі
Йде чинно, як за блискавкою грім.
А у поетів та писак, й казати годі!
Сковеркані мораль та гуманізм!
Отак блукав "Один" по свому саду,
Бурчав, та роздивлявся все навкруг.
Знічев’я він не міг собі дать раду,
Й робота вся валилася із рук!
Легенько вітер шарпав його комір,
А він вдивлявсь у в"янучу красу.
Вслухався у прощальний пташий гомін,
Ховаючи непрохану сльозу.
І листя під ногами шурхотіло,
А рій думок зривався та кишів.
Всю його душу осінь зворушила,
Й заповнила пустоти до країв!
—Який же я приземлений та сірий!
Весь час ховав чутливість у собі!
Моя душа з роками зачерствіла,
Немов окрайчик хліба на столі!
В його нутрі боровсь холодний розум
З теплом сердечним, що на дні жило.
Стояв "Один", мов під тонким гіпнозом,
Й відчув, що зрештою тепло перемогло!
—А осінь справді мудра й досконала,
Й неперевершена у творчості своїй!
Не потребує ні похвал вона, ні слави,
У неї що не день — шедевр новий!
І хоч віршів писати я не вмію,
І з римою я дружби не вожу,
Тепер поетів я вже добре розумію,
Як на духу собі признаюсь і скажу.
Щасливий я та радісний безмежно,
Що розпізнав гармонії секрет!
Хоч не сприймав поетів як належне,
В душі я теж — замріяний поет!
***
Мораль сама в блокнот мій напросилась,
Такий є парадокс натур людських,
Що навіть скептик у душі закоренілий,
Не є байдужим до живих красот земних!
Ніжин, 11.11.2025