Емілійська дорога
Емілійська дорога лежить у літній рівнині,
мов стара римська стріла,
що й досі тримає на вістрі
кроки легіонів.
А ти їдеш нею
і тримаєш у грудях
чи то вину,
чи то провину —
за те, що по цей бік скла,
за те, що по цей бік кордонів.
Навколо — поля пшениці,
уже скошеної,
і темні сувої сіна,
мов велетенські монети,
які хтось розсипав
щедрою рукою.
А десь далеко —
печена трава із позицій.
Донька без тата.
Мама без сина.
І ти стаєш нечіткою,
розмитою,
неначе картина Моне ти.
На узбіччі стоїть Джино.
Старий продавець кавунів.
Засмагле обличчя.
Білі вуса.
Солом’яний капелюх,
що давно втратив форму.
Він дивиться на дорогу,
яка пам’ятає більше,
ніж люди.
Як не млій, як не мрій —
чи від спеки,
чи від спогадів —
дівчинко, жінко, дружино,
тобі ближчі
твій гай,
твій сад,
твій луг,
аж до щему у горлі.
За кермом — кремезний водій.
Його руки — кольору старої міді.
З відчиненого вікна
пливе стара італійська пісня.
Кипариси.
Цвіркіт цикад.
На тобі моднячі штрукси «міді»,
і все навколо ніби каже:
залишайся.
Та серце відповідає:
мало.
Мало, дівчинко.
Мало… звісно.
Тіні від дерев
лягають на асфальт
довгими темними смугами,
мов клавіші старого рояля.
І кожна машина,
що проходить крізь них,
бере свою ноту
у цій вечірній дорозі.
Так красиво,
що не хочеться повертатись.
Ти озираєшся напівкругом — і…
Наче тут не мандрують холодні зими.
Та Бог із ними.
Бо лежить Емілійська дорога,
а над нею —
подільська позолота.
