«che bella cosa»
Серпень у Модені кольору стиглого персика,
кольору теплого каменю і вина.
П’яцца — стара долоня, кидає м’яч песику,
сонце грайливій левретці жбурляє вона.
А понад бруком зависло повітря, як мед густий,
крізь вузькі тіні аркад — прохолодна синь,
мов театральна сцена — спинись, постій,
котиться сонце — виходить герой головний.
Мармур Дуомо в рожевий вечірній рум’яниться,
чи від краси Гірландіни, що височить?
Ковзає світло, по теплих фасадах плавиться,
мармур — лиш камінь, він знає про це й мовчить.
Люди виходять, не стільки кудись, як бути тут,
келих в руці, милі жести — бери й читай,
просто людина воліє побути почутою,
простоволіє людина, та й нехай.
Ця бальзамічна терпкість ламбрусковечора,
це італійське дихання і ліхтар —
блідо-серпневий місяць, завжди до речі там,
тихо підсвічує вічну закоханість пар.
Під його світлом фасади — лиш декорації,
голоси — м’якші, шепоче по бруку крок,
місто під ним збирає свої овації,
місто під ним розчиняється між зірок.
Дивне, настояне чи на вині, чи на музиці,
чи на чиємусь тихому «che bella cosa»…
Ти забираєш ліхтар, та ідеш в бік вулиці,
з дивним бажанням зустріти його на розі.