Ідальго
Їх було небагато... Мов німфи... Мов феї...
Кожна з них залишала у серці тепло...
Та я досі чекаю свою Дульсінею –
Її образ сумління сплело.
Вітряками кохання змололось на порох –
Захист їх сицилійський піди-но здолай!
У безкрайніх степах і глухих коридорах,
Вірний Санчо, мене не шукай...
Я волію бродити у пошуку вічнім!
Тільки шлях мій – лишень від стіни до стіни...
Донкіхотство – воно апріорі комічне,
Ним покараний я без вини.
Феє! Німфо! Прошу́: на мій сум не гнівися!
Ти не винна, що лицар з тобою сумний,
Бо, хоча Дульсінеї йому не добитись,
Він завжди буде відданим їй.