Сонет вечірнього спокою
Якась гнітюча тишина…
Повітря, власне, як вода
Масним туманом обнімає.
Була причина, та не та,
Що лише тінь он спочива,
А тіло десь… Стекло, немає.
У парках сходинки лавчин
Запросять думки без причин
Зігріти штаньми їхню долю.
Зівають гілки по землі
Дивакуваті, не одні
В картині передзимого болю.
Чи то більча зашурхотить –
Ще молоде, тому не спить –
Порушник вечора спокою.
В душі фривільно, хоч стели
Її до Бога, до гори,
Їй все одно – зреклася бою…