Тим, хто йде за нами

з рубрики / циклу «МИ - СТРУНИ НА БАНДУРІ ДОЛІ»

Ми свій тернистий шлях життя

Долали просто, без розбору:

Тягли Сізіфів камінь вгору

Без сумнівів і каяття.

Коли ж той, сонмищем проблем

Зривався, мчалися до низу,

Щоб перевдягши мокру ризу,

Знов штурмувати свій Едем.

Як послизався поруч хтось,

Негайно подавали руку.

Йому на краще – нам, на муку…

Бо так у нас воно велось.

Разом з своїм, тягар чужий

Штовхали розкришивши зуби,

Не за п’ятак, чи мідні труби –

Моралі кодекс був такий.

«Спасенний», з вдячністю лишав

На нас свою гранітну брилу.

Й сорочку вдягши білокрилу,

Легенько догори злітав.

З нудотним присмаком образ,

Шукали виправдань злодюзі

Й божилися з хрестом на пузі,

Що це було в останній раз!

Та тільки-но зачувши крик

І грюкіт дужий каменепаду,

Кидались враз на поміч «гаду»…

Й приблудне знов штовхав візник.

О Ви, прийдешні покоління!

Що вгору мчаться повсякчас –

Не варто рятувати нас…

І Ваше дремле хай сумління!

Спасенні будуть тільки ті,

Хто сам допхається до Раю!

Тепер це точно я вже знаю…

Хоча й підсобник по житті.