Ця вишукана грацiя вмирання
Ця вишукана грацiя вмирання:
Гай, наче сонце хворе на сухоти.
Наповнений жовтневої скорботи,
Червоний лист спалахує востаннє.
А річка зачаїлася в туманi,
Напевне, хоче зиму обдурити.
Ти вiдчуваєш, що можливо жити,
Втрачаючи найкращi сподiвання,
Протринькавши непевний спадок часу,
Прогледiвши архiпелаги вдачi.
Можливо доживать... Так астра в’яне,
Чи лiтня хвойда, до розпусти ласа,
Яка вночi за молодiстю плаче,
Коли одна i не занадто п’яна.
***
Це влучно ти сказала, що кохання
Для нас подiбне бабиному лiту,
Коли промiнням сонячним зiгрiте,
Тамує поле скарги та зiтхання.
Ще день-другий… негодою свiтання
Прийде i вiтрюган несамовито
На павутиння кинеться сердито,
А срiбна нитка промайне востаннє.
Як павутиння, зникне почуття,
I замiсть нього залишеться лише
Вiдлуння шалу, серденька биття,
Розчарування неприємна тиша.
Та ще кохаеться, ще не скiнчилась злива:
Приреченi найбiльш чекають дива.
***
Ти, друже, маєш надмiру бажань.
Таких не надто величає доля.
Твiй шлях один – блукати в Дикiм Полi,
Шукаючи свою Тмутаракань.
А спаєдкомцi вмерлих сподiвань
Упали в зела висотанi й кволi.
Ти ще не раз волатимеш вiд болю
У марних спробах плигну за грань.
Та проти затишку мурованих iлюзiй
Свого єства затятий заколот,
Хоч шаленiй, хоч захлинайся в тузi,
Ти не придушиш, хворий Ланселот.
Отож не ремствуй, не мiняй на твань
Бузковий град – свою Тмутаракань.