Надкушений місяць сльозами стікає,
По небу розкинув краплини зірок.
Облізлим гіллям прохолодно вітає
Лісиста голота сухих пелюсток.
Між шурхоту кроків сова успіває
Закинути кілька сирен бойових.
Мороз тихо в спині волосся здіймає…
І раптом, як зойк - ліс шоковано стих.
Твій подих кидає відлуння, як злочин,
Серцевий мозоль всім булькоче на вшир –
Чужий серед хащі… Ніхто не захоче
Терпіти тебе. Це не твій монастир!
Зірвалися вітри до крон озвірілих,
Між палями стовбурів скрегіт кричить –
Комахо – йди, згинь… Відблиск очей не милих
Хай щезне з ярів, де усе уже спить!
