Човном своїм казкової півночі
Прибився в вимір, де пернатий сніг,
Як вартовий, у вічний часу біг,
Постійно щось, благаючи, шепоче.
Візьмеш на руки – плаче, мов дитина,
Сріблясті краплі сльозяться до ніг.
Чому між юності на мить оцю приліг
Сон мій – дивак, прадавності гостина.
Посмівши небо рукавом протерти,
Ніби прибрав дорогу – там іти
Колись зведуться доріженьки в засвіти
У різний час – тобі й мені завмерти…
