Аристократи
Блиск, розкіш, довершена форма
Пишна карета, тоненька рука -
Сяють поглядами він і вона.
Чорна сукня, розшита камінням
Старанного майстра рук уміння.
Пронизливий погляд темний очей
Як чарівні зорі серед довгих ночей.
Подих вітру - зірване слово,
І знову, знову відбирає мову.
Шалено в грудях калатає,
б`ється серце, немов би грає.
Алея із квітів, білих як піна
На хвилях моря, такаж гомінна.
Швидко пройшовшись повз силуети,
У постаті гордій доволі секретів.
Великий палац, мармурова стіна,
миттєво сховалась за нею вона.
Крок. Іще крок. Блиськ - вже біжить,
До великого залу дісталася вмить.
озирнулась навколо, затамувавши подих,
Виглядаючи постать з поміж них,
порожніх, лялькових, бездушних людей
Переляканих, неначе сірих мишей.
Чарівну музику оркестр заграє -
Юна дівчина дзвінко співає.
Кружлять у танці як в небі хмари,
пронизує стріла кохання - не для забави.
Вельможий пан невпинно крокує -
Постать жінки його вабить, чарує.
Вітер розстріпав пшеничне волосся,
кольору ніжного, світлого колосся.
Раптом крики, шум, здригнулась земля.
Лязг мечей - неначе гримить війна.
Ріжуть слух стогін дітей і жінок,
Пливе по річці яскравий вінок.
Срібним світлом місяць грає,
жовте листя над землею кружляє.
Розтрощені вщент блакитнії мрії,
На блідому обличчі здригнулися вії.
Швидкою блискавкою промчались думки:
- О ні! Люди... невже загинули вони?
Піднявшись із землі, підвела панна очі,
Болючим сяйвом світять зорі, ніби сказати щось хочуть.
Все горить, палає жагучим вогнем,
Знищуючи стіни, наче мечем.
Розкинула руки, ставши на край
Річки стрімкої, поглянула вдаль.
Палає вже сукня, склоняється вниз
Слабке тіло падає, легкеє, як бриз.
А все ріжуть і ріжуть слух крики жінок -
Пливе по річці яскравий вінок...