Вітаюсь, тихо кланяюсь в прощальному сонеті
з рубрики / циклу «Куди втому стелиш, навіщо?»
Вітаюсь, тихо кланяюсь в прощальному сонеті,
Слова металом висталились у безодні дна.
І зловіща тиша сніє, мов стопкадр у леті
Смерком відболілого, безлюдного човна.
Хвиля ще від нього плине в чорні надглибини,
Береги маршавіють в бур’янах трясовини.
Плеса порозвіялися в голих голосах,
Не спочити долею, ще сон не на часах.
Збийся, німа ніченько, не їдж відлуння співу,
Легким, легким диханням шукає хай тепла
В очеретах висхлих – чи русалоньку, чи діву…
Лиш би серце вистраждане в лоно прийняла.
.gif "{#}")
