Швендяє Світилом зайчик,
Загубив нору свою – в черговий раз.
Там – година, тут – мільйони років…
Там – пригода, тут – Судді наказ.
Лиш прочинить хвіртку всепізнання,
Лиш знайде ріднесеньку діру,
Звідти, лихо, в сторону здійметься
Щось прозоре – нас з’їдаюче орду…
Чи насичене? – розпадуться орбіти,
Ілюзорні прошарки плащів
Захисних – туманами безсмертя
Упадуть до Мойсеєвих кущів…
- у пломені в мить настане тиша,
Рідкий звір чи птаха фиркнеться в життя.
Ніч опуститься на Землю найбіліша…
Світ розділить із Всевишнім Небуття!
