Світ випалило дірами надій,
Зросла стіна розсмаленої спраги.
Паде між кістьми зганьблений двобій
Остудлих правд - з реальністю ватаги.
Із предковічного вуздечка ночі рвуть
І обтинають наші тінь і нашу суть.
Пригірщ, залишену дідами, прожиття
Одвічних істин - кров для жил серцебиття.
Мій дню! Згрозована, куди несеш пора? –
Ці хмари чорні, пропасні, хвостаті.
Обдертий стовбур, стлілих шкір карга,
Стремить землею – в вічно вслезеній дівчаті!