Куди ти, душенько, де сльозами течеш?
Чи там тебе, жадану, хтось обійме?
Між квітів пелюсток, в теплі, зітхнеш…
І далі – в світ, у вічні чужі прийми.
Пожежа між води – як плоть Земна,
Роки ганьблять, та дні у простір зносять.
Життя одне, як матінка одна…
І випити – ним впитись боги просять!
Де вінця, Господи, де край розумних меж,
Де Твоє, де творіння в гріх обвите?
Останній лист між просторових веж –
І вогник, зсиротілий, кимось збитий.
Сльозинки крапають – соленики святі,
Буденні цьомки у тілах натури.
Як можна тліти, коли вибух в заперті
Нівечить дух, повітря спер в тортури?!
