Не так судилося – терни
Межі далекої весни
Стягли в колюччя павутин,
Де ми кохались беззупин,
У квітах сяючих садів,
Пестились запахом медів.
У волошковій глибині
Шукали квіти чарівні…
Зловили Бога, здалось, ми
Тоді за ноги… Так, дітьми
Ми увійшли між заборон
І заслужили чийсь прокльон!
Колюччя втялось до душі…
Були малі ми… - і смішні…