Доля
Вона стояла на колінах,
І сльози по щоках текли.
Вона дивилась на ікони,
На вишитії рушники
І тихо Отче Наш читала,
У Бога щастячка благала.
За тим спокійно підвелась,
Клунок зібрала й подалась
Панську землю обробляти,
Його убога, стара мати.
У торбу хліба положила,
Шматок гарненько посолила.
У пляшку налила води,
Щоб в полі пообідати.
І кожен день з рання й до ночі,
Тримали серп руки жіночі.
І від заходу до зорі,
Співа серце пісні сумні.
Сидить у тиші,
Сльози гіркії ковтає.
Коли повернеться синок
Нещасна чекає.
І так живе увесь народ.
Немає наче у людей клопот,
Як тільки пана доглядати
Та його землю обробляти.
Немає наче у людей душі,
Вони як тіні, що блукають в тиші.
Вони мов сплять.
Вони немов сліпі.
Їх зжерла панщина,
І злидні ті страшні.
А їх би тільки розбудити,
Їм тільки б очі заспані відкрити.
Дати їм шматочок власної землі,
Куди б і ділись злидні ті страшні.
Так ні, пани їх добивають!
Від’їли писки і сидять,
А люди помирають.
Навіщо ж так робити?
Навіщо ж так людей ганьбити?
Минає рік. За ним другий.
Послаб і вузол панщини тугий.
І дихать стало людям вже вільніше.
І жити стало якось веселіше.
Тече собі Дніпро старий
І вітер гне осоки,
Та все страждає материнське
Серце одиноке.
Сидить собі саменька,
Чекає сина рідного старенька.
То в даль подивиться, заплаче,
За слізьми світу білого не баче.
А вночі, як спать лягає,
Здоров’я в Бога попрохає
Синочку рідному своєму.
Заплюще очі і згадає:
Його очиці, немов дві криниці,
Оте волосся, золоте колосся,
Щоки ті мов маківки.
Згадає як стояла над колискою в куточку,
Душу віддавала рідному синочку.
Згадає, чоловіка покійного свого.
Згадає, як життя хотілося того.
Згадає, як кохала. І як була щаслива.
Прокинеться, а поруч лихая година.
Малює доля візерунок
На серці молодому.
Веде вузенька стежка
Юнака додому.
Мина ліси, степи, поля...
Нарешті рідная земля!
Нарешті рідная хатина!
Мамо, зустрічай!
Іде твоя дитина.
Ввійшов у двір,
А він пустий.
Лиш застила його туман густий.
Переступив він хати рідної поріг
Побачив матір, і застиг.
Лежить вона на лаві, помирає.
Господь у неї душу забирає.
Лежить, не ворухнеться,
А тільки посміхнеться
Синочку дорогому.
Радіє, що вернувсь
Синок її додому.
Радіє, що побачила в останнії хвилини.
І руки ті старі тягнуться до сина,
І тягнеться до матері рідная дитина.
Упав хлопчина на коліна,
Матір обіймає.
Холодні руки їй цілує,
Пробачення благає.
І лиш застиглі очі дивляться на сина,
І посмішка її ласкава і красива,
Застигла на вустах.
На віки вже застигла.
В холодних лиш руках
Свічка ледь жевріє.
Скрізь тихо й мертво. Вечоріє.
Отак життя минає,
В чеканнях і стражданнях
Людська душа згорає.
Проста душа. Нікому не потрібна,
Так розпоряджається доленька-царівна.
Відлітають в теплий край
Ключі журавлині.
Не почуєм більше ми,
Пісні солов’їні.
Тепле сонце не зігріє
Нас своїм теплом.
Рідне поле не наділить
Нас своїм добром.
Осінь швидко сторінки гортає,
Свій останній місяць в путь випроводжає.
І застогне вся земля під покровом білим,
І подивиться зима на нас небом сірим.
Знову на колінах
Батьківщина плаче.
А на лисому гіллі
Тільки ворон кряче.
... Стояла край села убогая хатина,
Колись у ній жила щасливая родина…
