Відбивши у дерев бажання жити,
Мороз вгризається зубами в коси трав.
Тепер лиш яма, де життям світився став,
Де бавились струмки, як рідні діти.
Викреслює всі тіні з казки іній.
Корчами по обіч ставкових брів
В’юркі синиці, немов мухи в павутині,
Скидають іскорки з окрилених вітрів.
Світання бавиться, чи сніти кличе вечір,
Згубився час потойбіч холоднечі.
Криву безпуть укрила жартома
Тут королева зараз – тітонька зима…