з рубрики / циклу «Я БЕЗЗУПИННО ГОВОРИВ»
Зима звивалась у танку
І замітала грань тонку
Сніжком між нами.
Її зморожений надрив,
Кохання вітром спопелив,
Розвіяв снами.
Гуло пророцтвами гілля,
А я, надіявсь, як маля -
Усе минеться.
На ранок стрінемося ми,
Поміж уламками зими…
Не доведеться.
Закув образи синій лід,
Підталини, де був твій слід,
Та ще й пороша -
Вужем біди за комірець:
- Ти сам обрав такий кінець!!!
Пекельна ноша.
