Послання на мечі

з рубрики / циклу «Послання до коханого»

Кохання – річ така, що будьте пильні!

Воно – мов спалах вічної свічі.

Писали валентинки в вирах сильних –

Чому ж пишу до тебе на мечі?

Я – амазонка, роджена із волі,

Я – дух війни, що вирвався з вогню!

І невблаганна, гнівна, дивна доля

Не перекрутить стежку цю мою.

Я народилась для гучного бою,

Мене чарує свист гарячих стріл...

Ніхто із смертних в цім не є виною –

Якби ж ти зрозуміти це зумів!

Я полюбила. І люблю безмежно,

Напевне, більш ніж дім і рідний край.

Між нами – пустка. Я ж-бо незалежна.

Я – амазонка. Вибач. Прощавай.

***

Меч просвистів – в стіну глуху уп’явся,

Вир амазонок далі линув в бій.

Але Амур від цього не зламався,

Лиш від послання був мов сам не свій.

Минуло кілька років. Мирне поле.

Та з двох боків раптово в бій летять

Вири людей. І, мов служниці долі,

Валькірії крильми в бою шумлять.

Несуться амазонки-блискавиці,

Шалені коні чують крові жар.

Бездонне небо грізної криниці

Війни заполонило все до хмар.

Ударились... Впізнали.... Меркне світло....

У стогонах злилася далечінь....

Ніхто в запалі бою не помітив

Серця, в з’єднанні йдучі в вічну синь.