Кись
Аз
Сидит она на темных ветвях и кричит так дико и жалобно:
кы-ысь! кы-ысь! – а видеть её никто не может…»
За романом Тетяни Толстої «Кысь»
До вибуху було НІЧОГО,
А потім враз оте БА-БАХ!!!
Ну й що?! Живемо, Слава Богу,
У місті на семи горбах.
Іржець тут родить колосистий!
У лісі – стигнуть огнеці!
Мишву, нарешті, можна їсти,
Лиш кинь кришок – обід в руці.
А як набриднуть миші зрання,
І раптом, схочеться м’ясця,
Збирайся в ліс на полювання,
Хоч непроста пригода ця!
Йди трохи далі від пустелі,
Набравши в жменю камінці,
Ген, де ростуть високі клелі,
Там чорні пурхають зайці.
Зіб’єш камінчиком – і крапка!
Від сплеску щастя не німій:
Із хутра вийде гарна шапка,
А м’ясо зготувать умій!
Зайчатину у семи водах,
Ти не лінуючись мочи,
Вивітрюй на семи негодах,
Ще після того пар в печі.
Коли в той день тобі щастило,
Й була то самка, не самець,
З’їси свою печеню сміло,
Інакше, брат, тобі капець!!!
В лісах же виживе не кожний,
Сто раз подумай, чого йдеш.
На сході ліс якийсь тривожний:
Ступнеш, заплачеш і втечеш.
На північ – інший страх проймає,
В тих хащах рідко хто ступав!
Там КИСЬ живе!!! Якщо піймає,
То вже вважай, що ти пропав!
Зовсім не вб’є, сказати мушу,
Лиш в буреломи заведе,
Весь мозок висмокче і душу,
А тіло пустить – хай іде!
Вже коли сунеш КИСІ в хащі,
То пішки здуру не біжи,
А сани десь позич путящі,
Й переродженця запряжи.
То не людина й не тварюка,
У валянках тамує злість,
Мохнатий бік чекає дрюка,
І навіть КИСЬ його не їсть.
Переродженці ті, нікчеми,
До вибуху, чи що, жили…
Та для розмов є інші теми,
А те все… чи й було коли!
Ти думай краще, як роззутись,
Бо пазур з валянком зрослись,
Або коли хвоста позбутись,
Й луски, що наростає скрізь…
Горбами місто простяглося,
Та чутка, мабуть, не права,
Що люду повно тут товклося,
А звалось місце те – Москва!
