Скорбота

Весна буяла, садки цвіли,

Не минути було біди,

Ваші муки, мамо, серце рвали,

Ви світ цей білий залишали.

А я зрозуміти того не могла,

Надію на краще ще берегла,

Як риба в клітці ви, мамо, бились,

А ми на муки ваші дивились.

Нічим зарадити вже не могли,

Які ті години страшні були,

Яке те страшне відчуття,

Віддала я своє життя.

Як на ті муки дивитись важко,

Матусю, голубко, рідня пташко,

А ви помирали, згасали в очах,

Смерть вас тримала у своїх руках.

Забрала з собою, не відпустила,

Згоди не запитала, страшна в неї сила.

Останній подих на моїх руках,

Бачила все немов в страшних снах.

Лиш одна думка рвала серденько,

Що вас вже немає рідная ненько!

Як везли вас до рідної оселі,

Які в нас новини були невеселі.

Коли вас привезли до рідної хати,

Дощик рясненький став накрапати,

На небі не було не однієї хмаринки,

То капали, мамо, ваші сльозинки.

Коли вас занесли до рідної хати,

Стала зозуля у лузі кувати,

Кувала довго серденько рвала,

Того напевно вона і не знала.

Що відкувала вона вже ваш вік,

Рокам закінчився вашим вже лік,

Від білого цвіту гнулось гілля,

В таку святу пору пішли ви з життя.

Той біль залишився назавжди зі мною,

Спогади не дають мені спокою,

Ось уже сьома минає зима,

Як вас матусю на світі нема.

Пишу цей вірш, а серце рветься,

Завмре від жалю стрепенеться,

Біль втрати знов пережила,

Немов листок тремтить душа.

Лиш той зможе мене зрозуміти,

Кому горе прийшлось пережити,

Дуже страшне і важке горе,

Тебе благаю моя доле.

Прошу тебе змилуйся наді мною,

Не дай померти сиротою,

Щоб навіки очі змогли закрити,

Як я моїй мамі мені мої діти.