В небі ясно-ясно засіяли зорі
з рубрики / циклу «Про долю»
В небі ясно-ясно засіяли зорі,
Мати своїй доні бажала лиш долі,
В молоці купала, любистком вмивала,
Довгу русу косу ніжно заплітала.
Час прийшов для доні щиро полюбити,
Хотіла у парі з милим вік прожити,
Але доля плани на те свої мала,
Ненароком мати про любов ту взнала.
Ненька не хотіла того зрозуміти,
Як же могла дочка сироту любити,
Не для нього вона її вберігала,
Багатства для дочки мати забажала.
Не спала ночами все думку гадала,
Поки лиха дочці сама не наслала,
З вдівцем одружити дочку захотіла,
Слухати нікого більше на хотіла.
Дзвони задзвонили в церкві у неділю,
Мати була рада отому весіллю,
Тільки наречена вся була в сльозах,
Свічечка тремтіла у її руках.
Як священик згоду в дівчини спитав,
Непритомний хлопець під ноги упав,
Дівчина зірвала з голови фату,
Ніжно пригорнула до себе сироту.
Боже ти, мій Боже, що мати зробила,
Невже нас навіки любий розлучила,
Хлопець той підвівся на коліна став,
Він дівочі сльози ніжно цілував.
Вони воркували, немов голуб’ята,
Невже їхня доля навіки проклята?
Невже мати доню марно вберігала,
Щоб руками своїми щастя відібрала?
Вони поклонились низько до землі,
- Благослови нас мамо ми діти твої,
Невже будеш мамо ти спокійно спати,
Коли донька буде сльози проливати?
У матері серце в ту мить заболіло,
Воно своїй доньці лиха не хотіло,
Знову в церкві дзвони голосно дзвеніли,
Закохану пару всі благословили.
