Сім тисячоліть кохання
Чого не побачив в печері обличчя твого?
Чого?
Манить пряжа доріг.
Я події нанизую грубо на нитку намиста.
Я жбурляю у Літу гладеньке каміння віршів,
і вони -
то підскакують, цьвохкають,
прошивають гладінь по параболі з свистом,
то шувбовсьнуть на дно
і там розпадуться в іржі.
Я занурюсь в час -
яка товща його непрозора.
Я вишукую брід -
та збиваюся на перехрестях бродвеїв.
Переплутані промені світла –
де ліхтарі, а де зорі?
Перемішані в натовпі злі чаклуни і чарівнії феї.
Серед натовпу, серед зірок, ліхтарів, на дорогах, у товщах історії
зустрічаю тебе, але не взнаю,
не протягую руку…
Ці спотворені злістю обличчя, ці крики,
цей стогін -
мій відбиток в дзеркалах,
з яким неможлива сполука.
Може тому йдемо ми,
потупивши погляд в бруківку,
чи закинувши голову в небо
зірками любуючись,
які певно вже вмерли,
та іх світло крізь сито віків,
розмальовує Всесвіт,
буттям своїм небо рятуючи.
Ти впритул заглядаєш до мене –
зашторили відповідь вії,
ти кидаєшся поглядом скоса під зливами блискавок,
ти розштовхуєш фей, чаклунів, пильно стежиш за мною із вікон,
у час пік, ти торкалась до мене в метро,
був твій подих так близько.
Через галас і лемент, волання, та шум механізмів,
Не достукався шепіт до мене.
Відлетів від дубових наростів.
А у шепоті тім:
Що з собою в безпам`ятність візьмеш –
вічний подих кохання,
чи блуду шкарублу коросту ?
Я прозрів,
Я почув,
Я протягую руку і душу –
та ламаються пальці
об скам`яніле волосся над тунелем обличчя…
Що це – вирок чи правило:
згадать, схаменутись і рушити
доганяти любов, коли вона більше не кличе?
Що примаритись може
в пустелях одинакості та недовір`я?
Гостре лезо утрат і розпачу піки –
ви зморшками роки розкреслили.
Я шукаю як відклик, луну
на просторі, в подвір`ї,
Я обмацую темряву й ніч –
де ти щезла?
Оксамитове небо з обпаленим краєм на сході,
розпанахає вії і вікна,
розшторе світанок.
До поштової скриньки біжу по затоптаним сходинам -
може зараз вчорашнім вогнем ти мене привітаєш.
Відблиск сонця бринить на цимбалах поверхні струмка,
розпускають долоні доволі зневічені квіти…
Де ти – лагідна, ніжна, простоволоса, струнка?
Де ти та,
що колись я тебе не зумів зрозуміти?
1982 р
