Медовий монолог бджоли
з рубрики / циклу «ЛІРИКА ПРИРОДИ»
Злечу до гаю сонячного ранку,
Нектар відчую серцем на льоту,
Побачу дудник – лісову русянку,
І в білий зонтик крильця заплету,
Пилку пізнавши істину просту.
А далі, ген за пшеницями, скраю –
Осоту зарості непоказні.
В їх пахощах щасливо завмираю,
Бо буйство золотаве, мов у сні,
Вже млосним медом бачиться мені.
Цикорій усміхається блакитно,
Чебрець духмяно мріє в неба синь,
За будяками вечір непомітно
Ховає конюшину в гостру тінь
І кличуть в вулик дзвоники – дінь-дінь…
У вечорове марево багряне
Схилилась квітка сонячна в огні.
Туди летіти сили вже не стане,
Її ж меди гарячі запашні
Так скуштувати хочеться мені…
