Крик душі...
А вдень не вірити та всеодно любити.
Ми всі такі розумні, коли щось тай трапляється не з нами,
А коли з нами, то не знаємо як далі жити...
А щастя було так можливо…
З обіймами і з порухом руки…
Коли ж усе це так нещадно вбите…
А говоритимеш що винна я, і йди…..
Так хочеться піти цієї ж миті,
І заховатись десь в незвіданих краях.
Де дні були лиш щастям ті налиті
І щастя там було не на словах.
Так хочеться піти і заховатись.
Від безнадії, від такого ось життя!
Й не хочеться ні слухати, ні знати.
Що винна я.., чому ж? не знаю і сама.
А щастя було так вже близько,
І жили ми разом, раділи майбуттю.
Ти прийдеш, скажеш: «це неправда!
І я кохаю лиш тебе одну…»
Це стільки раз вже пройдено роками…
Це стільки раз вже чула наяву.
Ну а в житті з буденними страхами
Та й із брехнею звиклась, з нею і живу.
Не хочу більше!!! я кричатиму врізнобіч .
Я хочу жити!!! чуєш, наяву!
І знати, що те щастя, радістю налите,
А не сльозами, із якими дні постійно проводжу…
Так просто обернутись і піти сьогодні ж.
Так просто залишитися одній.
Та важко серця вирвати шматок той,
Який говорить: «досі ще люблю…».
Люби, люби, ти, на здоров’я!
Живи собі, не думай, не тужи,
Залиш лише мене, самотню,
Бо я так більше вже не можу, і живи!…
09.07.2012
