Запізніле кохання
з рубрики / циклу «Про долю»
Заспівав у лузі соловей весною,
Думала, що вічно будеш ти зі мною,
Ти мені казав, що щиро кохаєш,
Що мене одну кожен день чекаєш.
Недовго ту пісню соловей співав,
Недовго мій любий ти мене кохав,
Весна промайнула – літо настало,
Наше кохання воно відібрало.
Тебе мій, коханий, забрали в солдати,
Я обіцяла тебе вірно ждати,
Я клятву не зганьбила,
Щиро тебе всі роки любила.
Знов заспівав соловей у лузі,
А ти одружився на моїй подрузі,
Ви моє кохання ногами топтали,
Від мене правду удвох приховали.
Журавель на хаті кубло намостив,
На весілля любий мене запросив,
Може це потіха для нього така,
Може він сміється, бо я сирота.
Але чому сльози на його очах?
Чому немає усмішки на його устах?
Чому це весілля гірке, сумне?
Чому його погляд шукає мене?
Навіщо, коханий, мій так поступив,
Подругу мою ти не любив,
Батьки одружили його на грошах,
Не раз бачу смуток у його очах.
Багато вже часу спливло за водою,
І ось ненароком зустрілись з тобою,
Співав соловей ту пісню кохання,
Весна в цьому році прийшла дуже рання.
Ти ніжно до серця мене пригорнув,
Про дружину свою ти зовсім забув,
Забула і я про все на землі,
Були ми з тобою щасливі такі.
Хоча в наших косах уже сивина,
Але ніч наче казка нам двом була,
Ти ніжно любив мене, пригортав,
Як в юності палко в уста цілував.
Моя трепетала від щастя душа,
В ту ніч мій коханий твоя я була,
В душі ми були такі молоді,
Почуття були наші щирі палкі.
Я твою зраду любий простила,
Я тебе завжди щиро любила,
Навіщо Бог дав нам таку долю,
Чому ми не в парі коханий з тобою.
Весна відцвіла цвіт білий зав`яв,
Місяць на небі ясно сіяв,
Як в юності знову тебе я чекаю,
Ти прийдеш до мене я добре це знаю.
Люди можуть нас осудити,
Але їм кохання ніколи не вбити,
Роки у нас його не забрали,
Під старість ми щастя з тобою пізнали.
Соловей співає у лузі весною,
Ми так щиро любимось, любий, з тобою,
Зрадою кохання наше не назвати,
Борги треба долі коханим вертати.
