13-те, П`ятниця

1 

Ніч надворі розкошує

Місяць в небі хазяйнує.

А зима, весни сестричка,

Пустувати має звичку.

Тож на ранок в кожній хаті:

І в заможній й небагатій,

Вікна чисті та прозорі

Стали білі, наче хворі.

Ось нарешті сонце вийшло,

Потихеньку та неспішно.

Б’є у скло яскравий промінь:

«Спати, людоньки, вам годі»!

Та ніхто його не чує,

Не встає і не святкує,

Що зустрів черговий ранок.

Муром висить тінь фіранок.

Не зважаючи на це

Є одне лихе сільце

Сам собі його заводиш,

Хрестишся, потім відходиш.

Бо ж чим далі забіжиш,

Гірше буде чутно ніж,

Що врізається у сон,

Страхітливий хижий тон.

Катя ще б напевно спала,

Хоч вві сні і не літала.

«Прокидайся, новий день»! –

Виє злючий дзень-дзелень!

«Дотягнулася б й прибила.» –

Пристрашила вона звіра.

А тому все хоч би що,

Дзеленчить, як казна-що.

Все. Терпіннячко скінчилось.

Чаша злості наводнилась.

І в будильник на столі,

Наче змій із-під землі,

Полетіла та перина,

На якій наче дитина,

Спала Катя цілу ніч.

«Схибила»! – радіє річ.

Жінка люто піднялася,

За будильник той взялася,

Щоб так гепнуть об підлогу,

Щоб лише одному Богу…

Все. Нема чого кричати,

Бити, гніватись, волати.

Викрав сон з її купелі.

Витяг з теплої постелі.

Хитрій і підступний лис.

«Щоб ти, проклятущий, скис!

Переграв же ж  мене знову,

Нав’язав лиху розмову»!

Тож щоб закріпити ранок

Й встигнути вхопить сніданок

Треба каву заварити,

Випити й позеленіти.

Аби спати не хотілось,

І робилось все, робилось.

Бо ж професорська робота –

То ще та собі турбота.

Цілий день в такому ритмі,

Наче білка в алгоритмі:

Ніколи і відпочити,

Тільки вчити, вчити, вчити.

Поки кава на плиті

Вариться на видноті,

Треба вмитися гарненько

І вдягти халат швиденько.

Доки Катя умивалась,

Очі терла, прокидалась,

З кухні хтось як зашумить,

Заричить та зашипить.

Часу гаяти не можна,

Бо втече напій безбожно.

Жінка вихором туди,

Не закривши плин води.

Раптом щось її спинило,

Що аж дух перехопило.

Тінь підозри промайнула

І за дзеркало гайнула.

Дивина було з люстром.

Якось чудно загалом

Виглядала в ньому Катя,

Ніби квочка вайлувата.

Кудись ділася фігура:

Стан незграбний і похмура

Вся вона якась була.

Ніс похнюплений, сумна.

Морозець пройшов по шкірі,

Речі всюди стали сірі,

Мовби вечір знов явився,

Й темрявою заручився.

Жарт свідомості спросоння?

Вальс примар, віщун безсоння?

«Боже милий, це ж не я!

Хто ти, гостя, звідкіля?»

Відображення ж оманне,

Німувало невблаганне.

Погляд свій не підіймало,

Вниз дивилося, зітхало.

Раптом…

Жінка з дзеркала здригнулась,

Так, немов мару торкнулась.

Бо ж зустрілись очі-в-очі

Долі дві, дві полуночі.

2

Час. Чи ж є на світі щось підступніше?

Він то біжить, то ллється як вода.

Час. Чи ж є на світі щось жорстокіше?

Він так тече, щоб сталася біда.

Й не в тому річ, чи злий він чи ніяковий,

Й не в тому річ, чи з умислом чи без.

Смисл бо ж отут: з тенет його ядушливих,

Ніхто безслідно цілим ще не щез.

Зробивши вибір, вмить ти бачиш наслідки,

Хоч мить не мить – нудотнії роки.

Бо ж пам`ять ясно повертає споминки,

Упавши вдруге в води темної ріки.

Уперше вскочила туди я,

Коли ще й кіс не розплела,

Коли майбутнє – чиста книга,

А шлях прямий, немов стріла.

Це згодом все життя розставить

На затхлі кинуті місця

І з гордістю в труну поставить

Холодні та журні серця.

Давно було це: п’ятниця тринадцяте

Веселе свято, свято ворожінь.

І о годині десь об одинадцятій

Далеко ми були од сновидінь.

З дівчатами зібравшись у гуртожитку,

Ми веселились, проводжали рік.

І все було гаразд аж поки декому.

Пригоди захотілось на свій вік.

Просперечались довго та все ж визнали,

Що на Меланки кращого нема,

Ніж ворожити жениха, тож вийняли

Свічу з шухляди. А ж люстер катма!

Тоді дівчата, розпалившись,

Побігли дзеркала шукати.

Знайшовши, зразу звеселились

Й мене взялися намовляти.

«Давай, Катрусю, Катечку,

Ставай між тих люстер.

Дивись, Катрусю, Катечку,

У далечінь тепер!

Всім хочеться дізнатися

Куди тече потік,

Щоб більш не хвилюватися:

Ким буде чоловік.»

І я вже майже згодилась,

Дійшовши до дзеркал,

Аж раптом так стривожилась,

Що зник увесь запал.

Послала я дівчат тоді ген-ген під три чорти,

Зібралася й пішла собі додому спати.

Відтоді наче щось в мені пропало і знайти

Його ніяк не удавалось… Всюди ґрати.

Куди б не йшла і чим би не займалась,

Кар’єра завжди вгору лиш росла.

Ну а кохання завжди в тінь ховалось:

Чому ж ти, доле, рай не принесла?

Лиш пекло, пекло, пекло, пекло

Самотності одвічную юдоль!

Я хочу зникнути. Погасло.

Навколо все. Така вже моя роль.

Та я лишаюсь завжди, наче злодій,

Хто вкрав колись чужу любов.

Й марою зневіряється відтоді.

Мине ж бо думав мсти оков.

Та не минуло…

Аж ось пломінчик, крихітний пломінчик,

Що воскрешає щастя з небуття,

З’явивсь зненацька, ніби той мізинчик,

З дитячого дірявого взуття.

Ой, діти, діти – радість кароока,

Таких бажала я собі синів.

Дітей бажала – вийшла одинока.

О Боже, де ж ти щастя дів?

Аж ось воно: прийшло без остороги,

Зненацька розвернувши все навспак.

Я знаю твердо: дві наші дороги,

Сьогодні перетнулись не за так.

Аж ось воно, й ніколи більше знову

Не буде в мене шансу підмінить,

Лиху ту долю, ту лиху основу,

На котрій довгий вік мій дім стоїть.

Потрібно тільки вдати, що все добре,

Що світ стоїть мій міцно на китах,

Що хочу помінятись, бо цікаве

Життя її, утоплене в турбах.

3

Розмова йшла повільно та неспішно.

І Катя не хапалась говорити.

Вона мовчала та кивала втішно,

Хоч серце норовило зупинитись.

Сестра її по той бік загорожі,

Така собі статечна і огрядна,

Страхополох: вони зовсім не схожі,

Бо Катя вільна, сміла і доладна.

Аж дивно стало Каті, що ця жінка,

Отримала від Бога подарунок,

Найкращий в світі. Решта все то пустка,

Бо  швидкоплинна радість точить смуток.

І ось прийшов момент, фінал розмови:

«Ми можем помінятись, якщо хочеш?»

Душа тремтить і б’ється від ознобу,

А тіло зводить дрож. «…якщо ти хочеш?»

Двійник завмер на мить, закляк, зам’явся,

А потім рвучко виголосив вирок.

Тваринний страх з очей його зірвався:

«Ні!» – крикнув. Зник, як поранковий морок.

Квартира. Коридор. Люстро.

Квартира. Коридор. Вітальня.

«Люстро, ти де моє люстро?

Знайшла. Тепер його з вітальні»

Стоять два дзеркала одне навпроти одного.

Стоїть і Катя з свічкою в руках.

Волосся збите, сиве та скуйовджене,

І лиш єдиний вислів на вустах:

«Були одним ми, стали ми розділені.

Люстро підступне вкрало щастя в нас.

То ж лиш люстром ми можем бути зцілені.

Люстро, люстро, верни що вкрало в нас!»

А з крану все тече вода…

Ну, а з конфорки витікає газ…