Монолог тіні
з рубрики / циклу «ЛІРИКА ПОЧУТТІВ»
Сьогодні ця нездара – мій об’єкт!
І в вищості матерії первинний.
Не цей клубок молекул, звісно, винний,
Що я лиш світла зломлений ефект.
Плестись я зобов’язана за ним,
Бо тінь його, й цим сказано багато,
Він по землі лиш човгає пихато,
Я ж вслід лечу відлунням неземним.
Мене, метку, струнку, хитливу, він
Не хоче зовсім помічати вперто.
Хоч я щодня в його ногах відверто
Чекаю хоч малих на краще змін.
А вчора йшов він з хвойдою якоюсь!
(Нікчемна в неї тінь, як і вона!)
Й сьогодні ще ніяк не заспокоюсь,
Сную за ним, як ніченька, сумна…
Ха-ха! Любов! Зборю я цю облуду!
Об’єкт бездушний кину без жалю!
Я… краще за котом плестися буду,
Ніж знов цього гульвісу полюблю!
