Талант
з рубрики / циклу «Ти - Людина! Я - Людина...»
Мені приснилось – бал шумів у небі.
Співали сотні тисяч голосів.
Той вихор сміху так манив до себе…
Але, водночас, холодно бринів.
Рожеві хмари барвились від танцю.
Чарівний голос протинав усе.
Мені звільнитись вже не було шансу,
Як в тій ріці, що все кругом знесе.
Та раптом стихли голосні музики,
Усе, крім мене, впало у пітьму.
Мені сказали вибір враз зробити,
Я навіть не питала як й чому.
Підноси два поставили край столу.
Один був весь наповнений добром –
Був сміх в усмішках, дружба, мить казкова,
Було рожеве щастя там шматком.
Якесь завзяття, мир життя, народність,
А ще – доволі симпатичний франт…
Навпроти був талант. А ще – самотність.
А я взяла і вибрала талант.
Раптово і мене пітьма замкнула,
Неначе в кубі з шовку я була.
І дикий регіт – так, що все загуло, -
Прорвав той простір, що схопила мла.
Мені так стало дико і незвично,
Я налякалась – хоч було й вві сні.
І раптом бачу – люди пересічні
На Театральній площі навесні.
Вони мене зовсім не помічали.
Ішли, неначе я була лиш тінь.
Хтось спотикавсь об мене, біг чимдалі,
І привітатись наче було лінь.
Були навколо радісні обличчя,
І всі знайомі – друзі чи сім’я…
А я була – як дивне протиріччя,
Як білий клаптик серед вороння.
Не знаю, що лякало мене більше -
Чи регіт, чи той стан в людській ріці…
От тільки бачу – сірий клаптик віршів
Стискаю аж до болю у руці.
Я простягнула – вирвав хтось, неначе
З суглобів руки висмикнути хтів.
І розірвали, як дурне будяччя,
І попіл відпустили в плин вітрів!
Мені немов аж хтось зморозив скроні,
Але це був лиш біль, не зовсім гнів.
Аж бачу – знову у моїй долоні
Маленькі клапті білих папірців.
Я почала кидатись, як причинна,
І до людей, й до вікон, й до машин…
Як привид дивний, входила крізь стіни,
Але не усміхнувся ні один.
І тут я бачу – сонце як сяйнуло!
І йде назустріч той красивий франт…
Та ні – то тільки холодом війнуло,
Я ж не його обрала, а талант.
Який талант? Лише уривки віршів,
Які забудуть всі за день чи два?
Зате тепер ходила я, мов лишня
І сіяла в пітьму людей слова.
Ні, обманув мене той регіт дикий!
Ні, не талант був ключовим тоді!
Самотність, звір холодний і великий,
На мене насувався з далини.
Він був незримий, гордий, величавий,
Немов хотів забарвити весь світ.
А раптом вигнувсь – і постала пава,
Що підійняла крила, як в політ.
Ні,не злетіла… Чи це просто квітка?
Чи музика, закохана у сон?
Аж бачу – шум, крізь натовп стало видко
Вологий припорошений перон.
Здіймалися вагони, наче хати,
Й мені відкрили істину одну:
Якщо нема кого тобі чекати,
То можеш справді відійти в пітьму.
Як проводжати в путь нема нікого,
Нема нікого, щоб зустріти й в сні…
А франт? Він жартував, сміявсь, і в нього
Були вуста вже зовсім не сумні.
Все дуже швидкоплинне в нашім світі.
Чомусь ця кожна мить – як скарб душі.
Коли нема для кого мить прожити,
То все життя – безглузді спориші,
Коли нема кому віддати погляд,
Хай навіть не отримати взамін…
Щоб прожитого швидкоплинний огляд
Не протинав до сліз витки хвилин.
Прожити так, щоб не боятись вмерти.
Прожити так, щоб знали всі, що жив.
А я? А я в цій диві круговерті?
Як добре, що все вечір загасив…
Настала ніч… У сні… А що тут дивно?
Буває – все життя живеш у сні.
Це все зробилось дуже швидкоплинно,
Ще й загорілись ліхтарів вогні.
Блукали на мосту тендітні пари,
Вологий місяць визирав з зірок…
І лиш крайнеба сивобарвні хмари
Притишували свій політ думок.
Тільця сніжинок падали на пустку.
Було волого, холодно у сні.
Було чомусь це серце, наче згусток,
І билось дивно, наче по землі
Блукало сірим м’ячиком гарячим,
Перевіряло кожен крок ліхтар.
Я помічала, що от-от заплачу,
Але так стало соромно… Тих хмар.
Буває так – є дивні інтервали.
Між дзвоном серця – інтервал в життя.
Між променем – як інтервали, хмари,
Між вічністю – жорстоке небуття.
Отак було. Хотілося писати.
Не було музи – що ви, де там, де!
Бо ж Вінниця – не грецькі вам палати,
Тут вітер вам її не принесе.
В нас може… Може вийти з лісу мавка.
Але вона не пише в нас вірші.
Вона гукне, як чарівна журавка,
І заведе у хащі лісові.
Русалка може вилізти із річки,
Щоб трохи вчарувати береги.
Чи просто заплітатиме косички
Із хвиль холодних й зоряних ріки.
Вона вам віршів також не напише,
Хіба що Буг у коси заплете.
Ще веснівки колись розіб’ють тишу,
Але… Але… Коли воно буде?...
Отож, конкретно - музи в дефіциті.
В Червону книгу треба їх давно…
Я ж біля віршів – баба край корита,
Як в казочці про рибку і добро.
Сиджу коло фонтану край театру
Й по клаптиках збираю ці рядки…
От хоч би телеграму світлі ватри
З Карпат послали! Можуть, залюбки…
Але – сама я винна, що й казати.
Взяла – і повелась на той талант.
Подумала – самотність? Що й втрачати?
Душа ж, як кажуть, кращий діамант…
А душі – вони мають бути разом.
Хай тисячі , хай сотні – та разом.
Не залишайте на розпутті фрази,
Вони тоді не вернуться добром.
Я думала – як сон, то, може, зміню?
Та ні, куди! І сонце не зійшло!
Я тільки вчарувала в сні калину -
Хай синю, зате всім вітрам назло.
Але й мою калину вони рвали,
Ще й погубили ягоди п’янкі.
Навіщо? Їм було віршів цих мало?
Летіть ви геть, гордячі павичі!
Знов регіт дикий моторошно рвався
І не спинявся силою долонь.
Я билась, як причинна… Хтось сміявся…
Й прокинулась… Ні, це був тільки сон!
У вікнах сонце снігом-дивом гралось
І блиски відпускало у політ.
Я вийшла… Тільки сумніви закрались…
Але хотілось обійняти світ!
Але так само люди сторонились,
Однолітки залишили без слів.
Як не старалась, як я не крутилась –
Не помогло… І вітер – сам не свій…
Лякались квіти рук – й мала дитина,
І подружки, і друзі мали страх…
Хіба що, може, бо була калина
Як дивне синє полум’я в очах.
