На запашнім покосі літніх снів...
На запашнім покосі літніх снів,
Спочив козак в безкрайому степу.
Додолу місяць розплескав свій гнів,
Прив’язаний на зорянім цепу.
Що зрив у барвограї сновидінь
Вже не юнак, утім іще не муж?
Очей матусі незбагненну синь,
Чи під вікном хатини кущик руж?
А може з верболозу гарний тин,
Що злагодила батькова рука.
І де бузок, прокравшись між жердин,
Повиставляв волотки з молока?
Чи копанка дідівська у садку,
Де найсмачніша ключова вода,
Дрімає ківш на ржавому гвіздку
І чути гул бджолиного труда?
А може й бабці теплий ще хлібець,
Чи посмішка у борознах часу?
Чи як зі стріхи вправний горобець,
Спиває рано осяйну росу…?
Дрімав козак на промінці зорі,
Між запашних покосів літніх снів.
Де жайвором палахкотів вгорі
Коханої найжаданіший спів.
