А вона бореться
Одиноко у полі
Височіє тополя
Серед хащ дикоцвіту,
Серед терену стріл.
Беззахисна у полі,
Уся зжалась від болю,
Та напружила віти,
Щоб не тріснуть навпіл.
Вітер кидає в крону,
У зелену корону,
Сипле в очі всім сміттям,
Що зірвав з диких трав.
Та не вирвав він стону,
Не діждавсь її скону,
Хоч все листя в лахміттях
Й стовбур ранами став.
І стоїть, височіє
Заповітна, як мрія,
Непіддатна ні вітру,
Ні колючкам, ні сміттю.
Оживилась в надії,
Що живинцем повіє,
Прожене стужу хитру
І дасть волю життю!
