Навіжені зізнання
Скреготали стальні ресори чужого потягу,
І задушливий дим проникав, без межі, в свідомість.
Не торкайся шаленим поглядом мого одягу,
Забирай поцілунками спраглу душу, натомість.
Через скло помутніле від пилу доріг і станцій,
Через тисячі миль безкінечних твоїх ілюзій,
Через сни прилітаю, щоб зникнути тінню вранці
І лишити твої думки на весь день в напрузі.
І поволі звикаєш до пульсу між рухом перонів,
До підшкірного дихання, після ночей, наяву.
Навіжені зізнання у пальців м’якому полоні
У вібраціях серця, в хвилинах любові живуть
