Крик перелітних гусей
Нічна весняна прохолода...
Яка це справді насолода:
Глибокий безмір споглядати,
Тремтливе світло в жмені брати.
Воно тремтить, сія і манить...
І, враз, зненацька ніби ранить,
Миттєво в мозок проникає
І щемко ниє, не зникає...
У темно-синії глибини
Вдивляюсь наче з домовини
І чую голос тихо, сонно
До мене мама мовлять:
“ Льоню, Льоню-у...”
Вслухаюсь, вище піднімаюсь,
З гусьми у зграю враз зливаюсь,
А помах, дужий, монотонний
До мене знову
“Льоню, Льоню-у-у...”
Мене давно вража легенда:
Де дух вита усіх померлих?
Як час настане помирати
Він відліта у тіло птахів.
І квилить в виссі голосами,
Бринить святими іменами.
Й сини єднаються з батьками
Такими тихими ночами.
І голоси з небес лунають,
Кудись на північ відлітають,
Щоб восени назад вертатись
Й з живими знову зустрічатись.
Чому ж щораз стає їх більше,
Хіба їм з нами тут що, гірше?
Сьогодні вмерло від снарядів
Аж п’ятдесят безвинних югославів.
І душі їх до нас волають:
За що невинні помирають?
Якщо так будем примиряти,
То чи настачить в небі птахів?
