вночі прокинуся
Вночі прокинуся – від думок голова розпукла,
І тільки обрис жаданий твій знов яснить опукло.
Мовчиш? Вже знову? Вбиваєш мить чи пішов в Нірвану?
А на плечах – сто рубців – батіг – на руках кайдани?
Нехай! Спливе гіркота образ чи моя провина…
Та тільки в полум’я не ввергай! Може, і не винна?
Я знала слово колись на «лю» та давно забула,
Якщо ти можеш, то підкажи, як втопить минуле?
В думках, звичайно що, можу все чи лиш тільки хочу,
А наяву, як побачу де, то відводжу очі…
Навіщо доторком до руки знову так маркітно?
Ось стигми там проступають враз, чи тобі не видно?
На жаль, не Фенікс – ні ти, ні я, щоб над попелищем
Враз відродитися із вуглин і палать кострищем!
З’явився місяць на небі знов, відхилю фіранку…
Ні! Не заснути!.. лежати знов, тугу пить до ранку!
Подушка тисне, взяла в полон, остогидле ліжко,
І тільки місяця за вікном мерехтить доріжка…
А я крізь простір по ній піду в задзеркалля ночі!
Щоб обійняти тебе, як я… як я тільки хочу!
Голубить буду, коханий мій, доторкать вустами!
А як рожевіти стане Схід, наче тінь, розтану…
Київ, 5 квітня 2013 року
