Чорний Уроборос
Фрідріх Ніцше
Нескінченність у своїй архаїчній суті древніх культур визначалася змією, яка кусає себе за хвіст. У стародавніх цивілізаціях символ, що дістав назву Уроборос, можна зустріти в усіх куточках колись зеленої планети, яка сьогодні кашляє густим смогом під тягарем перенаселення людьми. Але не усі секрети Всесвіту підкорилися найжорстокішому виду з тварин.
У час космічних подорожей, кібернетичних інновацій, клонування корів, винайдення у освітлених жовтим світлом стінах лабораторій мерзенних вірусів була куплена і відразу продана найбільша мрія людини всіх часів – безсмертя. У темних, із запахом пеніцилін, сірки і аміаку підвалах, сховалася основоположна муза людини, що захлинулася гротескним сміхом одноманітності – бажання жити. Кара людей міста Н полягала в повній відсутності часу. Чорний Уроброс огорнув кільцем цю виключену з простору територію 2 серпня 1997 року, змушуючи людей нескінченну кількість разів переживати цю дату.
Зібравшись на центральній площі, яка нагадувала своєю формою печінку, стираючи підошви об гарячий асфальт і черепи сусідів поселилася в серцях людей паніка. Дивилися городяни одне на одного холодними риб’ячими очима доки не полетіли голови, полилася кров, відбулася пульсуюча ерекція хворого стада на неминучість безкінечних мук. Сталеві руки розривали тіла з воску, випльовуючи у темноту брудних провулків роз’їдені карієсом зуби, теплою кров’ю змащуючи скривлені роти. Безпомічна злоба пожинала житву на полі брані, скидаючи всі соціальна маски із вчорашнього різнокласового суспільства, надаючи перевагу міцності рожевих м’язів над втраченим об’ємом гаманця. Наступний ранок учорашні трупи зустрічали в своєму ліжку 2 серпня 1997 року.
Божевілля пустило своє гниле коріння в корі головного мозку кожного з жителів міста Н. Хрустіли шийні хребці, розмішувалася чорна кров з гарячою водою і липкою спермою, ламалися кришталеві кістки від падіння з вершин бетонних джунглів, випльовувалися отруєні гліцерином внутрішні органи, робилася дилетантська лоботомія на чолі вчорашніх сусідів. Анархічно налаштовані добровольці перерізали горлянки одне одному різким ударом варварського ножа. По античному красива жінка кожного ранку, розвівши в сторону крила, падала спиною вниз з даху сучасного торгового центу. Смерть збирала душі самогубців, насичуючи своє бездонне черево, щоб наступного дня відригнути їх назад. Ніхто не хотів віддавати свій голос за вічність, поза межами часу, отримуючи будильником по голові кожного ранку. Бо люди щоразу відкривали очі 2 серпня 1997 року.
Межі міста окреслювала стіна суцільної темряви. За нею іноді на око жителям потрапляли дивні предмети з зовнішнього світу живих людей. Міцний корабель з написом на борту «Циклоп» лякав жителів міста своїми розмірами, плаваючи в темряві за декілька кілометрів від розташування їхньої пастки. Шхуна «Аталанта» з’являлася на деякий час високо в небі і через декілька секунд зникала в моторошній чорноті. Час від часу можна було розгледіти десь далеко-далеко п’ять силуетів, літаків що летіли рівним строєм. Перейти за тверду як стіна межу темноти нікому з бажаючих не вдалося. Копаючи вглиб, вони натикалися на чорну стіну, піднімаючись до блакиті небес, сміливці немов Ікари, падали додолу. Морок нависав з усіх сторін над божевільними жителями.
І тоді люди пішли в церкву просити прощення. І не отримали вони відповіді на свої благання. Окутані сірим туманом силуети підпалювали вологі сірники, передаючи свою плоть священній силі вогню, сподіваючись спокутати свій трансцендентний гріх. Читалися псалми, приносилися цнотливі жертвоприношення, славилися всі святі від Ізіди до Локі, від Ієгови до Мелітти, - прибивалися священнослужителі догори ногами до дубових хрестів. Стоячи обличчям перед храмом двох істин, люди щоразу програвали спір богині Мааті. Душа-свідомість Еб щоразу була важчою за її перо справедливості. І людей кидало назад ,у до болі на кровавих мозолях знайомий день. Наступний ранок кожен зустрічав в своєму ліжку 2 серпня 1997 року.
Війна продовжилася за право бути мертвим, доки частина жителів не зменшила свою лють. Знайшли вони свій світанок у будинку міської бібліотеки. Вивченню древніх містичних знань присвятили вони дні. Думаючи, що за борги темним силам опинилися вони в замкнутому колі. Змія, який навіки вкусив себе за хвіст, надумали вони розірвати. Малювали на підлозі древні символи, читали закляття древніх Нібелунгів, зверталися до покійних шумерських жерців, вивчали загадкову мову «Некромікону», викликали Алістера Кроулі. Довго пізнавали вони таємні доктрини містичного буття. Наступний ранок кожен невдалий теософ зустрічав в своєму ліжку 2 серпня 1997 року.
Інша частина городян щодня почала ходити в будівлю сучасного готелю. І падав вниз одяг, спліталися тіла, піднімалася температура. Замість вічного страждання насолоду обрали вони. І перестали існувати табу. Содом і Гомора не бачили такого рівня розбещеності, яку пізнавали жителі міста Н у сподіваннях забути свою жорстоку долю. Запахло брудом, потом, розірваними прямими кишками силою затягнутих всередину дітей. Змішалися святість первородного гріха та чарівна мелодія крові, що багряним потоком заливала каналізацію щурячого міста. Щоразу наступний день для полонених похоті наступав що разу 2 серпня 1997 року.
Група молодиків кожного дня барикадувала вхід до міської аптеки. Царина хімічних збудників мозку дозволяла їм безвідповідально пірнати в тунелі реальності, намагаючись прорвати сакральне коло Сансари, малюючи в уяві безліч химерних мандал. Захлинаючись від нестримного потоку білої гіркої піни, вони ставили все більше неможливих рекордів, розширюючи свою свідомість до повного розриву з тілесною оболонкою. Синхронізуючись з каналами зв’язків неземних цивілізацій, вони отримували хибні відповіді на алегорично поставлені питання. Дослідники трансперсональної психології силами римських легіонерів розтягували канати свідомості намагаючись вийти з замкнутої клітки, підвішеної в порожнечі. Наступний ранок кожен з психонавтів зустрічав в своєму ліжку 2 серпня 1997 року.
І запахло в місті паленою плоттю, гноєм, ціанідом, сіркою. Посилалися прокляття в безмежну чорноту космосу. Славилися та цуралися сотні богів. І кожна душа навіки була здавлена Уроборусом. І жодне ментальне тіло не могло покинути свою фізичну оболонку. І мука довжиною у вічність чекала цих людей, яких на віки поглинула чорна діра.
Падіння на жертвенний тафет перед обличчям всепоглинаючої порожнечі стало основою пекельного світогляду кожного приреченого на вічні страждання мешканця проклятих німими божествами бетонних конструкцій. Не могли вони усвідомити примхи долі, але чули її злий сміх.
Ні мудрість Лао-Дзи, ні співчуття Будди Гаутами, ні лють Люцифера, ні морок чуми, ні чудо народження не чіпали струн сірих сердець вічних страждальців. Рух по колу при відсутності прогресу стомив їх, але права відпочити вони були позбавлені . У них забрали логічний, беззаперечний кінець існування – смерть, змушуючи вічно воскресати на порочній території. Відсутність кінця, не давало право на початок нового початку. На віки віків. На віки страждань
