звідки...о, звідки! серпанково темрява в душу?..
так, що на осліп кохати і жити я мушу.
може, то він в обладунках з забралом іржавим
мріяне світло прийдешнього викрав від слави
й кинув стежину вузесеньку в хащах кріз ночі,
чути де пугача крики і заспіви вовчі...
хто ж він такий, той велет величний і дужий,
темрява що йому впала і скорено служить?
з нього відлунює голос і сяючий погляд
із запитаннями в темряві голосу мОго.
- ...хто ти? - питаю - такий непохитний і темний -
і зрозумів, як від себе себе відокремив...
він - то мій крах, то невдаха, життєва наруга,
він - то отой, то повторене "я" моє друге,
птах, що злітає з підбитим крилом у повітря
й пада на землю і чує хихикання хитре...
аби не дихав у спину зловтішно і зимно,
не мандрував щоб постійно зі мною незримо,
не набридав щоб мені найтемнішою тінню... -
я перебив йому праве і ліве коліно!
так я позбувся треклятої сірої днини,
вийшов у простір, до світла, в зелену долину.
...сумнів гризе як, завжди обираю для себе
світло у вірі і сонце у синьому небі.
