Посуха
Хан Сонце, в степ заслав орду посухи.
Помчали курявою відчайдухи,
На розімлілі зеленню застави…
Безславно стліли на полову трави.
Маслина, серед вмерлого обійстя
Скрутила в злості осріблене листя.
Сичем вдовила за погиблим кленом,
Що чахнув поруч скореним знаменом.
Порепано молила про пощаду
Землиця під кущами винограду.
Той, злякано, у в’ялості хітона,
Ховав малечі недозрілі грона.
Чернечі зграї гав неслись, мов стріли
На раті кавунів, що зарябіли.
Розпорювали плоть дзьобами браво -
Ятрились рани згублених криваво.
І соняхи гойдалися ченцями
Над крейдяно-німими солонцями…
Лише полин не підкоривсь навалі -
Пішов на хана, в жовтому оскалі.
