ВІТЕР І ТОПОЛЯ
Вітре буйний, вітре сильний,
Не гни тополину,
Не розказуй тої правди,
Що козак загинув!
Не лишай її надії,
Що приїде вірний,
Приголубить, поцілує,
Зніме чари й звільнить.
Розцвіте тоді тополя,
Скине пух-хустину,
Стане ясочкою в полі,
До грудей прилине,
В чорні очі поцілує,
Пісню заспіває...
Лежить козак серед степу,
Тополя - незнає.
Все сумує, виглядає,
Листям з вітром грає:
Може щось таки розкаже,
Коли чого знає?
Довго думав, довго пестив,
Листя тополині:
-``Як розказувать небозі
Не малій дитині?``
Із далеку розпочати
Вирішив, поволі,
Щоби бідну тополину,
Не зламати в полі:
-``Якось гнав я степом хмари,
Курявою грався,
Аж побачив козарлюгу,
Та й услід подався.
Зачепив його за вуса,
Смиконув за чуба,
Потріпав коняці гриву
І не відав, люба,
Що попереду турецькі
Роз`їзди снували,
Як побачать кого в полі;
Відразу - в`язали,
Їхню долю - у неволю,
В ясир забирали.
Сутеніло швидко в полі
І щоб, ще погратись,
Полетів я вище й вище,
Хмари розганяти,
Звідти глянув вже до степу
І аж стрепенувся,
Насідали на одного..
Та козак- не гнувся.
Десять.., двадцять.., ще підспіли
І щоб не хвалився,
Пятдесять нарахував я
І не помилився!
Хвацько бився козарлюга,
Ніде правди діти,
Захотілося й мені
Йому підсобити,
Позганяв назад я хмари,
Та як розлютився,
Та змішав усе докупи,
Там, де козак бився.
Стало темно, як у пеклі,
Грім перекотився,
Я не знав на якім світі,
Люба, опинився.
Чути було скрежет криці
І в темнім забралі,
Миготіло лезо шаблі
Й голови злітали.
Вже кричали бусурмани:
-``Шайтан!..`` і тікати,
Видно кінь був добрим другом,
Нічого й казати.
Розвиднілось. Боже милий!
А попід горою,
Лежать голови турецькі,
Покриті росою.
Вже ворони позлітались,
Каркають в долині,
А козака бач - немає,
Знать живий і нині!``
Тихо слухала тополя,
Сльоза покотилась,
Потім, тяжко так, зітхнула
І пухом покрилась.
Пух розвіяв тихо вітер,
Та й у Дніпро скинув,
Не зміг буйний розказати,
Що й козак загинув.
