Абсурд
Моя промокло-спрагла плоть
Пісок спиває з криги дюн,
Де під ногами сонцезлоть
Кури́ть багном неначе в’юн.
Мій розум тупістю списа,
Голубить прозаїчність мрій,
В чотирикутті колеса
Фортун незайманих повій.
Душа, прославлена в ганьбі
Безгу́чним дзвоном лине вниз,
Де у посмученій гульбі
Роди́ться помислів каприз.
Лиш серце – скеля почуттів
У піні хвилювання крові…
Як довго ж я відкрить хотів,
Порожню пляшку з-під любові.
