ПАЛАЮЧА МИТЬ
з рубрики / циклу «ЛІРИКА ПРИРОДИ»
У присмерку гойднулось сонце сонне,
В пітьмі з вервечок розтрусило жар.
Від іскри небо зайнялось бездонне,
Й нестримно, крізь легкі серпанки хмар,
Линуло в світ вогненною красою.
Повіривши у свій кінець не зразу,
Прощання вечір лагідно скимить.
На тлі безмірно-вічних сплесків Часу
Горить червоним сном заходу Мить
І плаче в трави стишені росою.
Згублюсь і я бездумно в тихих травах,
У полум’яну злину вишину!
Нехай колосся ніжиться в загравах.
Не мій то сон – шал сонячного сну
Мить незбагненна з вій росить сльозою…
