А жовтень теплим видавсь того року…
Жіночі руки простягли папір,
Поглянув німець в формі хижим оком
Й спровадили фольксдойчерку на двір.
На білім полі прізвища чорніли
(Знайшла їх випадково у столі).
Ще вироку не висохло чорнило,
Як вантажівка щезла ув імлі.
Неділя. Люд збирається до церкви,
Чомусь лише немає бурсаків.
Летять новини швидко: тільки смеркло,
Як вчора ще забрали хлопчаків.
Немов у сні: в’язниця, допит, німці,
Процес у Станіславському суді.
Чим-небудь вкрились, спали на долівці,
А в кухлі – щур втопився у воді.
Змінився жовтень голим листопадом
І по решітках кидає дощем.
На нарах обійнялись син із татом,
Накрили плечі латаним плащем.
«Що з нами буде?». «Я не знаю, сину.
Гестапо нас не випустить. Однак
Як добре, що у мене й Катерини
Є двоє вас, що ти не одинак.
А все ж тебе ловили німці довго.»
«Мені сказали… Я втекти хотів…
Та, певно, не моя була дорога,
Бо я лише до Брошнева зумів
Доїхати на потязі, а там вже
Мене чекали в формі німаки.»
«Нічого, сину, ми їм ще покажем!»
В решітці неба визріли зірки.
Минула ніч. І випустили стіни
Туди, де у руках рушниці ждуть
Дванадцятьох апостолів країни,
Щоб їм земну укоротити путь.
Їм лиш тринадцять, комусь – вісімнадцять,
Привезли їх на розстріл, як щенят,
Обличчя сині, викручені пальці,
Як речі, їх повиставляли в ряд.
Лахміттям із худих плечей хлопчачих
Звисали вишиванки-сорочки.
На яворі зловісно ворон кряче,
А в церкві засвітилися свічки.
Дзвін застогнав, удруге, втретє… вп’яте.
Хтось серед в’язнів своїх впізнавав.
Болото огорнуло босі п’яти,
Статечний Ассман вирок прочитав.
«Отак от , сину, виглядає страта, -
Востаннє батько озирнувсь на храм, -
Не бійся тільки.» «Не боюся, тату!
Де Бог панує, скоро будем там.»
«Готуйся!» - прозвучало і солдати
Заклацали затворами рушниць.
Ті діти не уникнули розплати.
«Вогонь!» - тіла під мур упали ниць.
Один юнак, тримаючись за груди,
Встав, «Слава Україні!» закричав.
Заголосили на майдані люди.
Короткий постріл, і сміливець впав.
Усе… Закинули до вантажівки
Прошиті наскрізь кулями тіла.
І вила чиясь матір криком диким –
Не встигла, залишилася земля
Замішана із кров’ю на червоно,
Неначе горобини спілі грона.
Ми Ваші імена ще пам`ятаєм
І нам Господь не дасть забути їх:
Глушко, Когут і Коломиєць, Вагіль,
Країнські і брати Келебаї,
Ще Мандрик, Мельник, Поталайко, Сагайдак –
Ваш цвіт зів’яв у тім кривавім вирі.
За те, що Ви любили Україну так,
Навіки в Бозі спочивайте з миром!
Калуш, 15.06.2009
